Останній бій "Непорадного"

Кромішньої ночі у вікно п. Емілії хтось нагло постукав. Господиня здригнулась і веліла дітям лізти на піч. Недавно її чоловіка заарештували за підозрою в співпраці з підпіллям, отож нічний візит не віщував нічого доброго. Коли діти збилися в купку і накрились за комином ліжником, неохоче відчинила двері. У хату ввійшов юнак в однострою, промоклий до нитки. Насамперед почав витирати свій "дехтяр" (так повстанці називали російський ручний кулемет Дехтярьова ДП-27). Обличчям прибулого текли чи то сльози, чи дощівка, але очі його не плакали — вони горіли несамовитим вогнем, і від того погляду ставало незатишно і лячно.

Його впізнали. Це був родич зі Снятинщини. Декілька років тому він вже гостював у цій хаті. Звісно, без зброї.
"Тето,- заговорив гість, — я ненадовго. Ось лише просохну трохи — і, якщо дасте, поїм". Він поклав кулемета в куток і присів до печі. Господиня заходилась шукати їду, а діти з цікавістю позирали то на зброю, то на троюрідного брата. Ні до кого конкретно не звертаючись, він тихо заговорив. З його монологу випливало, що групу повстанців зв'язковий-зрадник вів на зустріч з "провідником". Йшли довго. їх зустріли біля одинокої хатини на узліссі, на пароль відповіли. "Я йшов останнім, — глухо продовжував оповідач, — і раптом побачив, як на "Сокола" накинулись з двох боків і повалили на землю. "Скорий" рвонув автомат, але з горища затріщали постріли, і він упав, убитий наповал. "Зрада..."— прохрипів хтось із наших. Я скочив у рів, що був зліва і поповз. У ранішній імлі свистіли кулі й лунали крики, які незабаром стихли. Рів упирався в скелю, але мені вдалося протиснутись у щілину між камінням, за яким був лісок. Я нестямно біг між деревами, але, зрозумівши, що за мною ніхто не женеться, зупинився і перевів подих. Та ось знову пролунали постріли, а в небо почали злітати червоні ракети. Це шукали мене. Далі біг знову. Наткнувся на потічок і пройшов ним декілька десятків метрів, щоби пси не взяли сліду. Відтак звернув під гору і забився між каміння. До полудня пострілювали то тут, то там, а під вечір все стихло, і ось я у вас".
Повстанець замовк. Взяв до рук коржа і солонину. Їв швидко і багато. Відчувалося, що добре зголоднів. Зібрав останні крихти і встав. Господиня розгублено запитала: "А що тепер? Куди підеш?"
"Не знаю, — скрушно прорік гість. — Мої — хто загинув, а хто захопле-ний... Що робити — подумаю..." Він закинув зброю на плече, ґречно поцілував тету, помахав рукою дітям і рішуче ступив до дверей. Ніч поглинула повстанця, і про його візит (чого так боялась п. Емілія) не довідався ніхто.
Минуло тижнів зо два. Старший з дітей Василь поніс до Косова нехитрий крам, аби на базарі виміняти на харчі. За Банським мостом стояли озброєні солдати. Усіх затримували, формували в колони і вели в сторону казарм. Не пояснювали нічого. А там на фасадах висіли червоні прапори з чорними стрічками. Людей шикували по одному і веліли заходити всередину, де на застелених червоною тканиною підвищеннях стояли чотири труни з високими офіцерськими чинами, поруч стирчали подушечки з орденами і медалями. Загнані в казарму люди мали віддати честь померлим. Вони понуро обходили півколом труни і з виходу поспішали у своїх справах.
Наблизившись до мерців, Василь побачив в одного кульовий отвір у скроні, прострелену шию в іншого... "Ага, це вбиті, а не померлі,"— зметикував хлопець. Метрів за сотню від казарм почув приглушений шепіт: "Той, що оцих шарахнув, лежить на Пістинській дорозі".
Назване місце знаходилось по дорозі на базар. Там теж було людно, але ніхто не затримувався і нічого не говорив. На узбіччі лежав босий юнак з простреленими грудьми і широко розкритими очима. Виголене обличчя, застиглі в усмішці губи... Василь закам'янів. Це був їхній недавній нічний гість, його троюрідний брат.
Незнайома жінка шарпнула за руку: "Ходімо, чого став?!" Відвела подалі, а тоді сказала: "Хлопче, я бачу, що це твій родич. Забирайся геть, тут повно агентури. Всіх вас вивезуть в Сибір!"
До базару Василь не дійшов. Повернув назад і далеко за Косовом дав волю сльозам, які душили дитяче серце... А про обставини бою і загибелі "Непорадного" Дебринюка Івана(таким був псевдонім повстанця) інформація просочилась з гарнізону. Рядові каральної служби віддали належне противнику, який міг викосити їх всіх, але не зробив цього.
...Ніхто вже не знатиме, яким чином і звідки довідався "Непорадний" про виїзд червонопагонників на каральну акцію в Брустори-Космач. Але коли напаковані військом "студебекери" натужно ревли на Пістинському узвозі, він зі своїм ДП-27 сидів на високій смереці і, мабуть, востаннє молився Богу.
Ось у прицілі з'явилась одна вантажівка, друга... Можна було перестріляти десятки осіб, але скоростріл мовчав. На деякій відстані за "студебекерами" крався обтягнутий брезентом "бобик" — то їхало начальство. Коли ця машина порівнялась з деревом повстанця, люто вдарила черга. Перші кулі прошили колеса, легковика занесло в рів. Із нього вискочив шофер, але стрілець не звертав на це уваги. Кулі скажено рвали обшивку, з-під неї лунали крики і стогін, що швидко стихли. Заверещали гальмами вантажівки, солдати стрімголов вискакували з кузовів і залягали край дороги. Затріщали автомати, доповнені добірною російською лайкою. Було незрозуміло, хто і звідки розстріляв командирське авто, аж подав голос шофер: "Он там, на єлі!" Потяглися сліди куль. Стріляли відразу багато, і ось, повільно сповзаючи по гілках, з дерева упав скривавлений юнак в однострою. Руки судорожно стискали російський ручний кулемет Дехтярьова.
Військо кинулося прочісувати ліс і ще деякий час лунала безладна стрілянина. За той час з "бобика" витягли вбитих офіцерів. Хтось волав "врача!..", та лікар був би зайвим. Не подавав ознак життя й повстанець. Його ретельно обшукали, але нічого не знайшли. Зняли добротні юхтові чоботи і вкинули на вантажівку. У диску підібраного ДП-27 не виявилося жодного патрона.
Облаву довелося відмінити. Тягнучи на буксирі понівечений "бобик", каральна експедиція повернула на Косів. Неподалік райвідділу МГБ на пагорбі викинули вбитого і витримали кілька днів для опізнання, але ніхто не зголосився, і тіло кудись забрали. Очевидно, загребли в невідомому місці або спалили. Офіцерів, ясна річ, поховали з почестями...
Минуло понад ЗО років. Незадовго до смерті колишня зв'язкова УПА Василина Русинюк передала Василеві свій потаємний скарб — збірку повстанських світлин. На одній з них кудись у далечінь дивиться вродливий юнак з хвилястим волоссям і ясними очима, а на звороті олівцем написано: "На довгий і незабутний спомин дарую свою фотокартку свому вірному другови "Скорому" з часів підпілля від д. "Непорадного". Постій, 3.4. ..." Рік, на жаль, стерто. Василь ПАВЛІВ