ІНТЕРПРЕТАЦІЯ СЮЖЕТІВ

Незважаючи на те, що всі світлини підписані і в цих текстах вказані опізнані повстанці, необхідно ще раз обговорити питання, хто саме і за яких обставин зафіксований у збірці “Аскольда”, а також намітити напрямки подальшої пошукової роботи. Вона буде непростою і об’ємною. Перш за все звернемося до світлин, відомих за публікаціями у виданнях, друкованих раніше. Їх є 17, і це №№ 1, 2, 4, 20, 23, 25, 26, 28, 31, 37, 44, 49, 51, 80, 81, 85 та 90. У підписах до них вказано місце опублікування, тому обговорювати цей аспект немає потреби. Зазначимо лишень, що більшість сюжетів взято явно не зі збірки “Аскольда”, а з якихось інших джерел. Стверджуємо на тій підставі, що, наприклад, сюжети 1, 2 і 4 в дотеперішніх публікаціях є значно нижчої якості і з ознаками пошкоджень фотошару, інші – зі слідами незграбної нумерації осіб (робота МҐБ?). Зі сказаного випливає логічний висновок, що з таких негативів виготовлялося по декілька відбитків, і долі їх склалися по-різному. На жаль жоден з авторів, які пишуть на повстанську тему, не зазначають у підписах, звідки походить та чи інша світлина, отож прослідкувати їхній шлях від повстанської криївки до сьогодення практично неможливо. Сподіваємося, що прочитавши ці рядки, автори надалі врахують цінність інформації про походження повстанських фотографій, кожна з яких – історичний документ великого значення. Бо й справді, за будь-якою світлиною УПА – десятиліття перебування у своєрідній “тюрмі” – чи то в сховку якогось симпатика, чи в потаємному місці родича повстанця, чи закопаною в землі, або, нарешті, в “спецхрані” НКВД-МҐБ-КҐБ. Прослідкувати її долю від моменту появи і до сьогодення – значить відкрити багато сторінок невідомої широкому загалу історії визвольних змагань українців у 40-50-х роках ХХ-го століття. З іншого боку варто звернути увагу на значну розбіжність у підписах до одних і тих же сюжетів у різних авторів та неточності в ідентифікації зафіксованих на повстанських світлинах. Не було б у цьому нічого дивного, якби автори публікацій вказували, хто проводив опізнання, але досі таке жоден з них не практикував, а його доцільність – безумовна. Минуло щонайменше 55 років, як очевидці могли зустрічатися з живими учасниками визвольної боротьби УПА, отож помилки в опізнанні – річ, на жаль, неминуча. Погано інше: коли не володіючи достовірними даними, допускаються “художніх домислів” на тему опізнаних, замість написати чесно – “не знаю”, або вжити простого слова – “невідомі”. Сюжет № 81 у одній книзі підписаний “Окружний провідник ОУН Коломийщини Борис з повстанськими командирами”, однак там “Бориса” – Григорія Легкого – нема. Світлина № 85 підписана як “Боївка “Бульби” (сидить праворуч...)”, але це не “Бульба”, а кулеметник “Непорадний”. Надійно опізнані “Сибіряк”, “Байда”, “Іскра” та “Зірка”, що є на цій світлині, були членами зовсім різних підвідділів. Зрозуміло, що даний сюжет було зафіксовано під час якоїсь відправи, коли на зустріч збиралися провідники з різних теренів разом зі своїми стрільцями охорони. Світлина № 4 підписана правильно за персональним складом, але твердження, що вона зроблена в 1947-му році є дуже сумнівним, оскільки сюжет зафіксовано на 35-мм німецьку плівку. Очевидно це було не пізніше 1946-го року. Сюжет № 25 наводиться в багатьох публікаціях. Нам доводилося бачити його в дуже багатьох людей, різного ступеня збереженості. На жаль, ніхто не може сказати, до якого часового відрізку він належить і чому там так багато досі неідентифікованих повстанців. Звертає увагу на себе та обставина, що тут Петро Мельник-“Хмара” зафіксований у чорному однострої, в якому він фотографувався ще у Чорному лісі. Припускаємо, що це одна з перших світлин, зроблених після призначення “Хмари” командиром ТВ-21 “Гуцульщина” і може бути датована весною 1946-го року. Світлина № 28 є фрагментом сюжету, де сфотографовано 5 повстанців. Цей, повний оригінал, розшукав і опублікував невтомний шукач матеріалів УПА Валодимир Близнюк зі Старих Кутів; він же ідентифікував зафіксованих на ньому осіб. У деяких публікаціях стверджується, що персонаж світлини № 32 – Микола Ільницький-“Кузнєц”, зрадник і агент МҐБ (родом зі села Лючі). Однак це рішуче заперечує Мирослав Симчич-“Кривоніс”, який навчався з М.Ільницьким і добре його знав особисто. У підписі до світлини № 37 [1, стор. 8] сказано, що вона зроблена в 1940-му році. Вважаємо це абсолютно нереальним – адже в цьому випадку вона не могла потрапити до сховку “Аскольда”. Богдан Бода, автор книги про Петра Мельника [4] твердить, що сюжет № 44 зафіксований на території Румунії під час рейду в червні-липні 1949-го року. Відмітимо, що у масиві світлин “Аскольда” чомусь немає жодної з рейду в Румунію (27 таких фотографій є у Яворівському архіві). Під час цієї акції “Перебийніс”, котрий виконував функції заступника командира з політичної частини, був одягнутий зовсім інакше. Тому й підпис, наведений автором, вважаємо помилковим. Очевидно цей сюжет знято десь в українських Карпатах. Сюжет № 80 в дотеперішній публікації підписаний як “Штаб Гуцульського куреня”, однак куренем “Гуцульський” командував “Книш” (Дмитро Горнякевич), а “Вихор”, “Перебийніс” та “Хмара” (Д.Білінчук) не служили в складі цього підвідділу УПА. Та й самого “Книша” на світлині нема... Світлини №№ 12 і 13 є аналогами сюжетів, зафіксованих у Яворівському архіві. Але в останньому вони зроблені на широкоформатній плівці, а в сховку “Аскольда” – на перфорованій 35-міліметровій. Це означає, що непоказну на перший погляд подію – збір невеликої групи повстанців на поки-що невстановленому кам’янистому хребті фіксували відразу двома фотоапаратами, і мабуть, не менше двох фотографів. Що це за така подія була – випадкова зустріч чи планова відправа з окресленням стратегічних завдань? Більше схоже на друге, адже тут присутні командир ТВ-21 Петро Мельник-“Хмара”, чільні командири різних рівнів Назарій Данилюк-“Перебийніс”, Іван Кулик-“Сірий”, Дмитро Білінчук-“Хмара”… Зібравши воєдино сюжети з різних джерел, отримаємо добірку з п’яти світлин, уважне дослідження яких дозволить надійно ідентифікувати місце фотографування, до чого закликаємо в першу чергу краєзнавців. А історики скажуть своє слово про можливий привід такого збору і виправлять недолуге твердження, ніби сфотографовані ці сюжети перед… проривом радянсько-румунського кордону в червні 1949-го року, як про те пишуть дуже імениті автори. Чому недолуге? Ну хоч би з огляду на те, що сотник Іван Кулик-“Сірий” участі в рейді в Румунію не брав, Петро Мельник-“Хмара” у тому рейді був озброєний ППШ-41 з секторним магазином для патронів, а на світлині № 12 у нього в руках автомат з диском, двох невідомих, зафіксованих на цьому кадрі в румунському рейді явно не було і т.д. Щось подібне можна сказати і про світлину № 14, два аналоги до якої (з тими ж відмінностями щодо використаної апаратури) є у Яворівському архіві і один – у Косівському музеї визвольних змагань. Для чого і з якою метою було потрібно знімати відразу двома фотоапаратами ще більш банальну “подію” – таку собі імпровізовану “лазню”? Звичайно, зараз нам цікаві такі різнопланові сюжети, адже вони докладніше характеризують функціонування УПА. Однак не слід забувати, що кожна повстанська світлина несла потенційну небезпеку розконспірування не лише в особистому плані, але й місця постою, характеру озброєння, специфічних прикмет будови тіла і т.д. і т.п. З оповідань чекістів знаємо, як ретельно і прискіпливо збирали вони інформацію про особисті вподобання підпільників, аби використати для провокацій, захоплення чи ліквідації. Михайло Соколенко, наприклад, описав звичку Юліана Матвіїва-“Недобитого” жувати стеблинку. В одному випадку, обстежуючи полишений повстанський постій таку стеблинку виявили і зробили правильний висновок, що тут був провідник “Недобитий” [9]. Так воно було, чи ні, але якщо на тілі повстанця була родимка, це обов’язково фіксували в оперативно-розшуковій справі – а раптом особу з такою прикметою виявлять у цивільному одязі десь на базарі? Знали про це і повстанці, ретельно конспіруючи кожен крок. Отож фотографування сюжетів з “лазнею” мало, очевидно, якесь приховане смислове навантаження, яке нам ще належить збагнути. Світлина № 51, перша зі сюжетів з ведмедем, була продемонстрована на виставці в Косові ще 1993-го року. Організаторка тієї виставки, Дарія Кошак-“Христя”, мала у своєму розпорядженні копію невисокої якості даного зображення, а ще спогад майже півстолітньої давнини про Василя Білінчука-“Сибіряка” та прирученого ним звіра. Незвичайна фотокомпозиція привернула увагу багатьох, і з того часу твердження, що на даному сюжеті зафіксовано саме “Сибіряка” стало аксіомою багатьох публікацій [3, стор. 321]. У збірці “Аскольда” дана світлина є дуже високої якості (ми навіть припускаємо, що вона виготовлена в умовах фотолабораторії) і ретельний її огляд дозволяє впевнено твердити: тут сфотографований не “Сибіряк”, а невідомий повстанець, імовірно той самий, що є на сюжеті № 62. У цьому легко переконатися, якщо порівняти світлини №№ 51 і 52, які ми свідомо розташували одна за одною. На № 52 Василь Білінчук-“Сибіряк” є поза всяким сумнівом, і добре видно, що у порівнянні з повстанцем на № 51 він є кремезнішої тілобудови. Те саме стосується сюжету № 49, де, як твердиться, “Сибіряк” несе ведмедя [7, стор. 69]. А між тим Василь Білінчук іде тут третім – він взутий в постоли, і це взуття добре прослідковується на світлинах №№ 50, 52, 58 та 59. Жоден інший член цієї партизанської групи такого взуття не має. Три фотовідбитки мають написи на звороті, і два з них зафіксували Назарія Данилюка-“Перебийноса”. Щоправда, лише напис на світлині № 45, мабуть, автентичний і дійсно зроблений 1947-го року, як там зазначено. А ось напис простим олівцем на звороті світлини № 26 (тепер широко знаної по численних публікаціях – див. [3, стор. 349; 2, стор. 132]) явно новітнього походження. Виглядає, що цю світлину від “Аскольда” брали на копіювання, записали хто це і, як не дивно, повернули. На жаль багато інших не лише не повернули, але й “забули” звідки взяли: досі жоден з авторів публікацій та експозицій у музеях не зазначив, що ось таке-то повстанське фото зберіг для нас Володимир Яким’юк. Але повернемося до “Перебийноса”. Ще у першій половині 90-х років, публікуючи довідник “Українська Повстанча Армія” [12] його автор Петро Содоль не володів світлиною цього провідника УПА, про якого написав “дуже інтеліґентна, талановита особа” і мав цілковиту рацію: аналогічне твердять ті, хто знав Назарія Данилюка особисто, зокрема Володимир Близнюк-“Невідомий” та Василина Петріянчук-“Квітка”. Остання, до речі, зимуючи в групі, де старшим був “Перебийніс” на полонині Копілаш з 1949-го на 1950-й рік засвідчила, що провідник мав фотоапарат, фотографував і виготовляв світлини у їхньому бункрі, вклавши до вічка шматок червоного скла. Окремі сюжети, де зафіксований Н.Данилюк стали відомі згодом, але таких якісних зображень, як є у збірці “Аскольда” досі ще не було. Тож хай будуть вони пам’яттю Людині, яка віддала все в ім’я незалежності України – власне життя, і найрідніших – дружини та донечки. На фото № 75 бачимо двох підпільників, а № 78 в групі серед інших зафіксовані Іван Скульський-“Артим” та Дмитро Гурей-“Тріска” – чільники ОУН на Гуцульщині. Про обох Володимир Яким’юк згадував як про таких, що відіграли значну роль в обранні ним життєвого шляху. Було б нелогічно, якби у власному сховку “Аскольд” не зберіг своїх світлин, і таких є десять. Найкраща фотографія – це, безумовно, № 63. На її звороті зазначено, що виготовлена вона у жовтні 1949-го року, але цей напис зроблено кульковою ручкою вже у новітні часи. Юрій Паєвський справедливо вважає, що такий сюжет найімовірніше міг бути зафіксований весною, після зимівлі в схроні. Вояки УПА і члени ОУН борід не носили (сотенний Василь Скригунець-“Гамалія”, що на світлинах №№ 1-4 є винятком); лише за вимушених обставин – тривалого перебування у підземеллях – виходили зі своїх укрить вусаті-бородаті, першого ж дня на сонці позбуваючись цих чоловічих атрибутів. Для екзотики, мабуть, фотографувались “Аскольд”, “Вихор”, “Хмара”-Білінчук та інші (див. №№ 63, 64, 65, 90, 92). Було це, очевидно, якогось одного дня. Після виснажливої зимівлі повстанці вийшли з бункрів, але на кожному з них ретельно підігнаний, чистий однострій (ніби щойно випрасуваний!), на кашкетах-петлюрівках – символи Незалежної Держави. Як не повторити слова “Аскольда”, написані ним до Юрія Паєвського у січні 2000-го року: “То, що ми іменно в той час так поступали, це був наш святий обов’язок перед історією. Ми були свідомі в безсиллі нашої перемоги над тою ордою, а віддавали всеціло себе в те кільце ланцюга боротьби нашого народу за Волю”. Скажіть, як після такого можна не поважати хай не конкретних повстанців, а їхню поставу, ідею, за яку боролись?! Різнопланові композиції, головним чином мирних буднів, що їх зафіксовано на світлинах зі сховку Володимира Яким’юка, дають підстави оцінити масштаби боротьби УПА. Той факт, що переважна більшість, понад 80% сфотографованих неопізнано нашими численними інформаторами з Гуцульщини, наприклад районовою Теклею Тихан-“Наталкою” (родом з Кутів) засвідчує, скільки ж бійців було у лавах народної армії, якщо навіть для такого маленького регіону, яким є Косівщина і Верховинщина (саме тут, безсумнівно, фотографовано переважну більшість сюжетів) є така велика кількість невідомих! І ще такий нюанс. На світлинах вже третьої відносно великої збірки повстанських світлин з Гуцульщини (після архіву Василини Русинюк і Яворівського) найчастіше зафіксований Дмитро Білінчук-“Хмара”. У збірці “Аскольда” цей “лицар праведного гніву” (З.Сердюк) сфотографований 21 раз, причому 13 – це досі невідомі сюжети. На все підпілля нема, мабуть, так часто фотографованого персонажу в різних ракурсах та обставинах, що дає підставу оголосити його репрезентантом УПА, який заслуговує на видання персональної книги-альбома світлин! А той факт, що Д.Білінчук-“Хмара” багато фотографував сам, перебував у підпіллі 12 (!) років, брав участь у численних акціях супроти всіх окупантів, рейдах по різних теренах та в Румунію, а після арешту не згодився на співпрацю і був розстріляний хіба не є підставою для написання про цього безстрашного борця за волю художньо-документальної повісті чи навіть роману?! Багато (10 сюжетів) представлений у збірці і “тезка” по псевдоніму Д.Білінчука, командир ТВ-21 Петро Мельник, причому більше половини є досі невідомі. У світлі цитованого розпорядження щодо порядку фотографування в УПА [10], мусимо завдячувати саме цьому чільникові підпілля, що відтинок “Гуцульщина” так широко представлений на світлинах. Це про нього крайовий провідник СБ “Микушка” (Григорій Пришляк), оглядаючи добірку з Яворівського архіву прорік: “Якби у ті часи я довідався, що десь так багато фотографують, той командир мав би строгий виговір”. Але згодом додав: “А може це було й неправильно, що так обмежували фотографування. Подивіться, який чудовий матеріал зберігся!” Думаємо, що аналогічне можна сказати і про зібране та збережене “Аскольдом”, правда? Широко представлені у збірці й інші командири та рядові стрільці: Білінчук Василь-“Сибіряк” (16 сюжетів), сотенний Микола Харук-“Вихор” (12), сотник Іван Кулик-“Сірий” (8). Три світлини останнього були досі невідомі. Петро Підлетейчук, друг “Спартак”, нині голова Косівського Братства ветеранів УПА називає його “справжнім патріотом своєї землі” [13]. Родом з Донеччини, Іван Кулик провів у лавах підпілля понад 9 років, загинув смертю героя як окружний провідник Коломийщини, але присяги на вірність Україні не зламав. Є у збірці кілька світлин, де зображено вже згаданого сотенного “Гамалію” – Василя Скригунця. Хоча про нього й написано багато, але буде незайвим нагадати, що цей повстанський командир народився 1893-го року в с.Стопчатів, воював у лавах Українських Січових Стрільців (УСС), Української Галицької Армії (УГА), був членом Української Військової Організації (УВО), а пізніше – ОУН. Було йому вже за 50, коли в Краю організувалися перші структури УПА, і він без вагань пішов боронити рідну землю. Командував сотнею важких кулеметів “Черемош”, пізніше призначений членом окружного проводу ОУН Коломийщини. Загинув у травні 1948 року в селі Верхній Березів разом з кількома побратимами. Блоковані чекістами в криївці, вони відкинули пропозицію здатися і обрали смерть замість льохів тюрем і таборів. Інший видатний повстанський ватажок – Юліан Матвіїв-“Недобитий” є лише на одній світлині (№ 23), але не забуваймо, що перед нами сотенний, курінний, а згодом – окружний провідник ОУН Буковини, захоплений і закатований в Києві 1953-го року – столиці нібито “суверенної” держави! Наголошуємо, однак, що особлива цінність збірки “Аскольда” полягає в тому, що тут збереглося багато сюжетів з абсолютно невідомими персонажами. Зокрема це світлини №№ 73, 74, 76, 77, 82, 87, 91 та інші. Уважно вдивіться у ці благородні обличчя, впізнайте рідних і в молитві пом’яніть!